Губків

By on 24.02.2007

В різні періоди назва села змінювалася – Хрупков, Губибор,
Губник, Губків, Губка, Гапків. Відомо, що перша згадка про поселення
відноситься до 1504р., коли його, і замок, і призамкову церкву вщент зруйнували
татари.Відомо, що 1596 року, під час селянсько-козацького повстання
С.Наливайка, князівським замком оволоділи війська Григорія Лободи.

 Відомо, що перший дерев'яний замок виник тут ще в Х-ХІІІст.
(це підтверджують знахідки експедиції Ю.М.Нікольченка 1974р.), та його разом з
поселенням змила монголо-татарська повінь. Сліди княжого ранньосередньовічного
Губкова добре простежуються в археологічних знахідках, серед яких є і пам'ятки
раннього християнства.
 Відомо, що кам'яний нащадок первісної фортеці з'явився,
ймовірно, у XV ст. (за версією відомого краєзнавця О.Цинкаловського).
 Відомо, що з початку XVІ ст. володіли місцевим замком
магнати Семашки, а з XVІІ ст. замок перейшов до могутніх Даниловичів, від них -
до Цетнерів.
 Відомо, що замок зруйнували нечасті на українських теренах
вороги - шведи під час військової кампанії 1708р. Гарно вони тут побешкетували,
а ще й чума допомогла: за люстрацією 1727р. на весь Губків лишилося всього 38
хат - та один бургомістр. Де вже за таких умов розвиватись торгівлі та гомоніти
ярмаркам... Тому 1729р. вцілілі жителі переселяються за Случ і засновують нове
поселення - Людвипіль (тепер - Соснове). Хоча про віру й тоді не забували: на
місці, де стояла віками призамкова парафіяльна церква, 1708 року вибудували
дерев'яний храм Параскеви з такою ж дзвіницею і дзвонами, відлитими волинськими
майстрами. Дерев'яна церква Параскеви над річкою Случ поруч замковища простояла
два з половиною століття, а в 1943 році її спалили німецькі окупанти. У вогні
загинули люди разом з протоієреєм Венедиктом Корницьким та дяком Петром
Борисом.

А далі - читаємо чужі казочки.
Почнемо з найкоротшої - з сайту "Українська геральдика": у замку
мешкав не хто-небудь. а князь. У клєного неормального князя просто мусить бути
дочка-красуня - і в цього теж була. Вона, як і годиться княжні з легенди,
покохала бідного хлопця з другого берега річки. Князь заборонив закоханим
зустрічатися й - неначе цього було мало - посадив доньку у найвищу вежу замку.
Однак уночі дівчина і хлопець ставали соколами і вилітали на зустріч. Довідавшись
про це, старий князь прокляв молодят (гарний татко!) - і вони навіки залишилися
птахами й оселилися в горах, які відтоді стали називати Соколиними.
Ознайомившись коротко з молодятами-перевертнями, забираємося у хащі української
літератури. Перед вами - найбільш повна інформація про Губківський замок, яку
вдалося знайти в Інеті:

 

 

 

ГУБКІВСЬКИЙ ЗАМОК
Коли Улас пристав до козацького загону, сотник запитав його:
— Звідки будеш, друже?
— З-над Случа я,—сказав Улас.—Чули про Губків? Там у мене мати...
— Це той Губків, де Семашко сидить?
— А так. Не пішли ми з батьком на панщину третього дня зелених свят, то Семашко
звелів прилюдно висікти нас. Двадцять різок... А хворий батько після цього і не
встав більше.
— Як не втече, то скоро поручкаєшся чи почоломкаєшся з паном. Рушаємо на
Корець, а там і до Губкова рукою подати.
— Та в нього, лиходія, такий замок, що й не приступитись.
— Не журись, Уласе. От нащо вже була твердиня у Кременці, а погуляли наші там
на горі з Кривоносом і Колодкою,— сотник поплескав козака по плечу.
...З Корця Улас повів козацький загін до свого Губкова. їхали долиною Корчика,
а далі впродовж Случ. Затаїлися в лісовій гущавині перед Губковом.
— От капосні,— лається сотник.—Добре місце вибрали для замку. І від татар, і
від своїх людей муром заступились.
— Орлиним гніздом прозвали свій барліг,— стискує кулаки Улас.— І справді
гніздо, тільки павуче. А вони, павуки, хитрі. Чує моє серце—втече від мене той
Семашко... Є в нього підземна нора від замку аж до Княж-гори в Маринині. І ніхто
не знає, де там той вихід.
На світанку козаки пішли на приступ замку. Залога не витримала натиску. Улас,
як очманілий, сновигав по замкових покоях, заглядав у кожний закапелок—де
Семашко? «Втік, проклятущий!» — мало не плакав козак. Потім удвох з сотником
спустились у підземелля, довго шукали оту нору, якою можна дійти до Княж-гори.
Не знайшли. Люди сказали: Семашко втік у Луцьк зразу, як тільки почув, що
козаки виступили з Корця...

 

...Цей пагорб над Случем з руїнами старовинної фортеці давно
бентежив мою уяву. Вперше його побачив із Сокіл-гори: здавалося, що над річкою
стоїть велетенський стіг сіна, обсипаний зверху камінням. Це була Замкова гора,
на якій виднілися залишки мурів. Зліва з-поза яскравої зелені садів виглядала
білостінна школа та інші будинки Губкова; справа, з лівого берега річки,
виповзали нагору густі ліси.
Вдруге довелося зустрітися з Губківським пагорбом на малюнку польського
письменника і дослідника Полісся Ю. Крашевського. Автор, очевидно, малював його
з натури десь у 30-х чи 40-х роках XIX століття. Тоді залишки замку виглядали
краще, та півтора століття з вітрами, дощами і сонцем доконали його остаточно.
Розглядаючи малюнок, я зрозумів і фортифікаційний, і естетично-архітектурний
задум місцевих будівничих, які споруджували це кам'яне гніздо для українського
феодала Семашка. Високі башти і мури ніби виростали з пагорба, були його
продовженням, і замок здіймався угору як його природна вершина.
Втретє бачив Замкову гору з лівого берега ріки, коли шукав у лісі азалію
понтійську. Вчетверте — не пошкодував часу, переправився у човні тутешнього
рибалки на правий берег річки. Піднімався по крутому скелястому узгір'ї, по
ледь помітних стежечках. І ось вони, уламки древніх мурів і башти з бійницями.
Торкаюсь руками гранітних брил і червонястої цегли, дбайливо укладених у мури
десь близько півтисячоліття тому... Обдивляюсь навколо. З-поміж руїн видно
внизу звивисту стрічку Случа, мальовничі краєвиди «Надслучанської Швейцарії»...

Відносна висота Замкової гори над літнім рівнем ріки, за приблизними
підрахунками, понад 32 метри, абсолютна — близько 200 метрів. На ній
розташоване давньоруське чотирикутне городище — одна з багатьох древлянських
твердинь. У другій половині XIX століття один з мандрівників, описуючи руїни
замку, зазначав, що було ще видно де-не-де навіть розташування кімнат, особливо
добре збереглася східна башта з двома ярусами. Уламок її видно і нині.
З історичних джерел відомо, що в 1504 році замок і містечко Губків зруйнували
татари. Мабуть, з цією подією пов'язана легенда про урочище Татарський Груд
біля Губкова. Розбите татарське військо поверталося в Крим. Один із загонів
заблукав серед непрохідних боліт та лісів і не міг звідти вибратися. А поблизу
жив мисливець, і в нього була жінка-чарівниця. Вона показала татарам стежку на
схід, до містечка. А зрада не прощається. Через якийсь час чарівниця пішла
збирати ягоди на болото, сгупила у безодню і втопилась. Болото відтоді
називається Бабине гало, а місцина, де заблукані татари стояли табором, —
Татарським Грудом.
Ця легенда була написана у другій половині XIXст.
...Спускаюся з гори і біля її підніжжя зустрічаю літнього чоловіка, який пасе
тут корову. Почали з ним розмовляти про те що колись діялось на Замковій горі.
І він починає: «Відступали лісом татари, заблукали, а там жила, кажуть,
жінка-чарівниця... А ще був козак Улас, котрий хотів помститися за батька,
вбитого паном Семашком. У того Семашка у підвалах золото лежало, люди шукали його,
тому побили стіни кирками і ломами, сам бачив, бо з дідом туди спускався. На
подвір'ї замку ви, мабуть, помітили невеличку зарослу яму — там була глибоченна
криниця, а від неї, кажуть, вів підземний хід аж до Княж-гори...»
Скільки-то води спливло від того часу, а легенди залишились... У 1708 році
замок зруйнували шведи. Відтоді у ньому ніхто не жив. Населення Губкова, яке
залишилося живим після нападу шведів та епідемії чуми, заснувало нове селище —
Людвипіль, нинішнє Соснове. Тепер в «Надслучанську Швейцарію» приїжджає багато
туристів, шанувальників природи. Кожному хочеться ще і ще раз зійти на Замкову
гору. Бо тут, на вершині пагорба, поміж старих руїн особливо виразно чуєш, як
над землею гуде вітер часу.

 

    

You must be logged in to post a comment Login

Leave a Reply