Моквин

By on 03.03.2007


Вкрита невисокими пагорбами
долина Случа здавна була вибрана нашими предками як непогане місце для життя.
Село Моквин з'явилося над річкою, певно, ще в дотатарські часи - дуже вже місце
гарне і зручне (про це свідчить і назва сусіднього села Хотин, не плутати з
буковинським форпостом!), але перша згадка про нього відноситься лише до 1564
року, коли воно було власністю князя Б.Ф.Корецького. Про те, що дата ця
омолоджує Моквин не на одне століття, свідчать і знахідки поселення доби
ранньої бронзи, виявлені археологами.

Назву свою Моквин отримав не
дарма: тут часто бувало мокренько від Случа, що не хотів після дощів триматися
своїх берегів та розливався околицею. Болотиста територія. Місцева вчителька Тетяна
Лафінчук розказувала про надзвичайний довгий дощ в 1934 році, коли село
перетворилося на міні-Венецію. До речі, одне з сусідніх з селищем озер
називається Безоднім - і може похвалитися легендою про себе (колись в його
води начебто провалилася церква, а значно пізніше вояки Другої світової
потопили в його водах танк). До речі, з 1962 і по 31 жовтня 1990 року селище
називалось Першотравневим. Ніяка назва.

До речі, має всі права на
існування також версія про фінно-угорське походження квакаючої назви поселення
- нехай до Москви і далеко, але Іква тече теж Волинню!

Про "юнацький" період
розвитку поселення відомо небагато: в 1583 році в селі налічувалося всього 30
димів; Коли в 1594-1596 роках тихим волинським краєм прогуркотіло
бурею повстання під приводом Северина Наливайка, загін повстанців на чолі
з Г.Лободою захопив маленький Моквин.

Покращилися справи в поселення
допіру на початку XVII століття: на 1629 рік в цьому селі Губківської (Хупківської)
волості Луцького повіту вже було 79 димів. Селяни окрім власне
селянської праці займались і ремеслами, а вироби збували на ярмарку в
сусідньому Березному. Коли піднята Богданом хвиля докотилася до Моквина, селяни
повстали проти місцевого поміщика з роду Даниловичів, за що і поплатилися
пізніше за вироком Луцького гродського суду.

 

Невідомо, коли саме Моквин
потрапив у власність до заможного роду шляхтичів Валевських. Саме один з
Валевських заснував в поселенні на початку ХІХ століття суконну мануфактуру,
яка виробляла продукції на 3325 крб. у рік. Десь тоді ж в поселенні з'явився
також млин, ставиться турбіна, зведена з каміння, привезенного з сусідньої
Балашівки - так зробили шлюз, який ще пам'ятають старожили Моквина. Саме при
будівлі шлюзу відзначився один з жителів Балашівки - невідомий богатир
притаскав сюди аж з рідного села камінь вагою в два пуди (32 кг). Ого!

Потім Валевський вирішив
спеціалізуватися на папері - та не простому, а для сигарет. Для цього зводиться
папірня. До речі, папір цей мав відповідати шаленій кількості стандартів:
зольність така-то, кількість кальцію така-то, нуль зараженості тощо. Папір
випускали в вигляді невеликих книжечок "Аїда". Сфінкс на жовтому
фоні, 50 листочків, вартість - 5 грошей.

1848 року пан на свої гроші
фундував жителям села мурований (за версією "Історії міст і сіл УРСР.
Рівненська область") храм. (За даними путівника по Волині Мєчислава
Орловича, церква була фундована не Валевським, а якимось Тжебуховським). Дивне
явище для дерев'яно-церковної Волині.

ула в селі і дерев'яна церква , зведена
одночасно з костелом в 1895 році. В 1960р. її підірвали (за що, вірять жителі
селища, нащадки місцевого Герострата до сьомого коліна народжувались і
народжуватимуться глухими), а вже після розпаду СРСР на її підмурках звели
церкву-клон, щоправда, на кілька метрів нижчу.

Той 1895 рік був для Моквина
роком піднесення та будівництва - церква, костел, папірня... Парірня робила і
картон - з ганчір'я, яке вимінювалося в селян на брязкальця на кшталт мідних
хрестиків, дерев'яних гудзиків тощо. Ось де і правда - шило на мило... У 1898
році Валевський засновує Товариство картонно-паперової фабрики "Моквин".
Кількість жителів на той час сягнуля 1683 чоловік.

 

У 1861 році, коли кріпацтво
нарешті залишилося в минулому, жителі Моквина отримали в наділи по 7-9 десятин
землі.

В другій половині ХІХ століття
село познайомилося з залізницею - неподалік пролягла гілка Рівне - Лупінець.

У 1867 році в Моквині з'являється
перший навчальний заклад - парафіяльна школа. З 1882 року діє поштова контора.

Під час столипінських реформ
багато жителів Моквина розселяються по хуторам на відстані 2-5 км від селища. Думаю, якраз
в ті часи виникло сільце Новий Моквин, яке можна розгледіти лише на
картах-кілометрівках.

1909 року відкривають однокласне
сільське училище, яке знаходилося в приватному будинку. В училищі навчалося 60
хлопчиків та 4 дівчинки.

Про замок, який стояв на узвишші
на краю поселення, пам'ятають ще місцеві старожили. Пам'ятають і гарні ліхтарі,
що освітлювали чудово впорядковану та загороджену територію маєтку по вечорам,
і псарню - пан Валевський любив собак, і гарний фруктовий сад навколо
двоповерхового замку, і два фонтани по боках від будівлі. Був на території саду
звіринець: вовк в вольєрі, кілька диких кіз, які мали право вільно пересуватися
маєтком - окрім святкових днів, коли їх прив'язували: занадто людно було тоді
тут, з протилежного вовку кутка огорожі, через браму, віруючі з'їжджалися до костелу.
Добротна огорожа трималася найдовше - її розтаскали на каміння не більше 10-20
років тому.

Не варто шукати на замчищі
уламків товстих стін чи залишків башт: лишилися подекуди стіди фундаментів у
траві, оце й все. Замок був дерев'яним. Білосніжна будівля моквинського
будинку культури, хай там як архаїчно виглядають її величезні напівкруглі
зверху вікна - новобуд  (якщо так можна казати про споруду, що
відствяткувала в 2005 році свій півстолітній ювілей). Але новобуд, зведений на
підмурках старих замкових підвалів.

Яким був замок у Моквині,
пам'ятають старі модрини біля клубу - але мовчать, не видаючи таємниці.

Валевський був гостинним
господарем для поляків-"осадників", які їхали на "кресовий"
край світу в пошуках чи то свободи, чи то грошей. Польські колоністи, переважно
колишні військові (улани, як нам розказували) селилися навколо панського
маєтку.

ольські колоністи жили не лише в
Моквині, а й в навколишніх селах (Воясковичах, Балашівці, Мачулянці). В жодному
з сіл не було свого католицького храму, тому латиняни змушені були ходити
помолитися до Моквина. В Моквині без костелу було не обійтися.

Єдина вціліла споруда з часів
Валевських кутається в шалик з легенд та переказів. Звичайно ж, говорять про
підземний хід - на щастя, не до Губкова, а лише до замку (сто метрів під землею
- охоче вірю, це мало схоже на казку). Та й яка казка, якщо є ще живий свідок,
як після війни з підзвемного лазу було витягнуто ящик гранат Ф1 та РГД5.
 

 

Глибокі підвалини костелу служили
зовсім не божественним справам: там, в вічній прохолоді пивниць, зберігалися
продовольчі запаси Валевських, там же стояли великі нарізані куби льоду. Їх
пам'ятають прабабусі дітлахів, які граються зараз поблизу храму - як і те, що
за роботу пани пригощали їх хлібом та помідорами. Хліб їли. Помідори викидували
- кажуть, незнайомий був овоч, хто його зна, чи не отруєний?

 

Склепіння храму зведені з вапна
(вапняка?), через що храм не піддався вологій мокрісті Моквина, на чому
наголосив дідусь, що розказував історію села найцікавіше та найдокладніше
(папірець з його іменем дома, лище пам'ятаю, що прізвище в нього - від якогось
птаха. Не Горобець, ні).

Часто помолитися прибували сюди
жителі села Ліпників, звідки родом перший польський космонавт Мірослав
Гермашевський. Батько космонавта тримав в Ліпниках млин. Рідну Мирославу Волинь
родина Гермашевських покинула, коли напруга між українцями та поляками
напередодні Другої світової досягла критичних меж.

 

 

You must be logged in to post a comment Login

Leave a Reply