Трансфер технологій в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення

By Autor on 02.12.2009

Підвищення конкурентоспроможності національної економіки потребує технічного переоснащення більшості українських підприємств. Є два шляхи вирішення проблеми: 

1. Купувати технології в розвинених країнах.

2. Купувати результати НДДКР* в української науки і доводити їх до промислового і ринкового застосування.

Зрозуміло, що перший шлях легший. До того ж у низці випадків продукція, виготовлена за допомогою імпортних технологій, виявляється конкурентоздатною не тільки на внутрішньому, але й на світовому ринку. Це відбувається, як правило, коли особливості національного ринку дають вітчизняним підприємствам істотні переваги перед іноземними конкурентами (за рахунок меншої вартості робочої сили і енергії, наявності дешевої сировини тощо).

У більшості ж випадків підприємство приречене продавати продукцію лише на національному ринку, оскільки купує традиційну технологію, освоєну зарубіжними фірмами. 

Другий шлях – набагато важчий. Готових до промислового застосування технологій мало. А купувати результат НДДКР на ранніх стадіях інноваційного циклу - це означає нести колосальні ризики, несумісні з логікою входження в бізнес:

* ризик того, що інноваційний продукт не вийде на ринок - більше 80% (за статистикою, зі ста інноваційних ідей на ринку з’являється близько 10);

* додаткові інвестиції складуть більше 90% від вартості придбаного результату НДДКР (традиційно вартість НДР в промисловій технології становить близько 5%);

* доведення результатів НДДКР до ринкового застосування потребує додаткового, іноді дуже тривалого часу, протягом якого може кардинальним чином змінитися ринкова ситуація. Туры в Испанию

Не дивно, що найчастіше приймається рішення про купівлю західної технології - у цьому випадку підприємство не отримає надприбутків від інновації, але й ризики невисокі - отримується готова технологія, кінцева продукція апробована на ринках і має позитивну оцінку серед клієнтів.

Але чи хороший цей шлях для України?

Існує п'ять категорій нового продукту:

* заміна моделі існуючого продукту. До цієї категорії потрапляє близько 34% продуктів, що виходять на ринок;

* скорочення виробничих витрат при незмінному продукті - 11%;

* доповнення до наявного асортименту - 25% нових продуктів;

* новий асортимент продукції - 20%;

* принципово новий продукт. До цієї категорії належить лише 10% нових продуктів, що створюють нові ринки в результаті високої споживчої вартості.

Лідерами на світовому ринку стають тільки власники технологій, на підставі яких виробляються принципово нові продукти. Купуючи західні «second hand» технології, українська економіка не зможе вийти в лідери. Тому державу повинна хвилювати ситуація, яка склалася з трансфером українських розробок у промисловість.

Для НДІ**, який створив інноваційний продукт в результаті проведення наукових досліджень, є кілька способів його реалізації:

* традиційний - продаж результату НДДКР промисловим підприємствам,

* створення малої інноваційної фірми,

* організація виробництва та збуту силами наукової організації.

Останній варіант важко здійснити через особливості українського законодавства, що жорстко регламентує порядок отримання і витрачання фінансових ресурсів у НДІ, в тому числі й отриманих від виробничої діяльності. Крім того, специфіка діяльності більшості академічних інститутів не дозволяє їм мати у своєму штаті кваліфікованих фахівців у галузі менеджменту, реклами тощо, які вкрай необхідні для успішної організації процесу виробництва і продажу продукції.

Розглянемо проблеми, що виникають при створенні малої інноваційної фірми. Як правило, вона отримує в розпорядження інтелектуальну власність у вигляді результату НДДКР й певну підтримку від рідного НДІ, а саме - право користування його майновим комплексом на пільгових умовах. Досвід розвинутих країн говорить про те, що в цьому випадку підключається додатковий резерв у вигляді енергії авторів розробки, які мріють побачити плід своєї праці на ринку і готових заради цього нести будь-які втрати. В Україні є приклади більш-менш успішної діяльності таких фірм, однак, їх кількість відносно невелика. Так у чому ж справа?

Спробуємо оцінити шанси малої наукомісткої фірми на успіх, якщо:

* ризик того, що інноваційний продукт вийде на ринок - близько 90%;

* додаткові інвестиції складуть більше 90% від вартості придбаного результату НДДКР;

* немає основних фондів;

* немає оборотних фондів;

* немає кваліфікованого менеджменту, так як на чолі підприємства автор розробки;

* немає маркетолога;

* немає диверсифікованого пакету продуктів (товарів, робіт, послуг), пропонованих ринку, тому що підприємство засноване заради доведення до ринку однієї конкретної технології.

Зрозуміло, що ймовірність виведення інноваційного продукту на ринок малим підприємством в багато разів менша в порівнянні з варіантом, коли розробку на ринок виводить середнє або велике промислове підприємство. Більш того, за таких ризиків вже не можна говорити про комерційний проект. Це, в першу чергу, соціальний проект у чистому вигляді, який не виживе без патронажу держави. А саме, без допомоги з боку «посівного фонду», який надасть фірмі необхідний капітал і сприятиме у формі інформаційної, консалтингової та іншої допомоги. І якщо таких підприємств буде створюватися як, наприклад, у Франції, по тисячі на рік, то проблема «переозброєння» української економіки зрушить з мертвої точки.

Підіб'ємо підсумок. Якщо інноваційна ідея народилася як побічний результат фундаментальних досліджень в рамках державного НДІ, то проблему її промислової реалізації складно вирішити без суттєвої державної підтримки, яка сприяє зниженню ризиків підприємства, що виникають при комерціалізації «сирої» технології. Тому держава, якщо вона зацікавлена в розвитку науки та високотехнологічних галузей промисловості, має розробляти заходи стимулювання процесів комерціалізації вітчизняних розробок.

Але якщо складно вирішити проблему передачі у виробництво принципово нових технологій, то можна почати з створення умов для трансферу ресурсозберігаючих технологій або технологій що модифікують продукт, які мають низький бар'єр ринкової адаптації.

За статистикою, до ринку в розвинених країнах доходить:

* 20% інновацій, створених в результаті проведення фундаментальних досліджень;

* 80% інновацій, виконаних на замовлення промислових підприємств.

Такий результат пов'язаний не тільки зі сприятливою ринковою ситуацією, але і, в першу чергу, з людським фактором. Якщо ідея створення нововведення народилася в надрах промислової фірми і перетворилася на стратегічну потребу підприємства, технологічна проблема буде вирішена з високим ступенем вірогідності. Але якщо вчений запропонує свою розробку до того, як керівництво підприємства усвідомило потребу у створенні інновації, вона буде відхилена. Ніхто не впроваджує нововведення заради нововведень. Це не притаманно людям, які в більшості своїй не хочуть змін. Адже трансфер технологій - це не одномоментна подія, а довготривалий процес, що тягне за собою значні витрати і зміни в управлінні підприємством.

В Україні сьогодні немає прикладної науки, якій можна замовити розробку необхідної ринку технології. Академічна наука не хоче або не може виконувати замовлення промислового сектора. Вона вважає за краще стояти в черзі за грантами і держзамовленням. Це добре, але сьогоднішні держзамовлення не можуть забезпечити всі потреби інститутів, сформовані ще в доперебудовні часи. Молодь з інститутів йде, основні фонди старіють.

Для подолання сформованих негативних тенденцій необхідно створити механізм, який буде стимулювати українську промисловість використовувати наявні і замовляти нові вітчизняні технології, а вчених - з готовністю виконувати бізнес-замовлення.

Цим механізмом може бути державна підтримка створення консорціумів наукового та промислового підприємств для здійснення трансферу технологій.

Якщо підприємство готове придбати і вивести на ринок розробку, а її автори в особі наукової організації готові брати участь в доопрацюванні результатів НДР до стадії промислової технології, то така діяльність повинна мати державне фінансування на основі проектного підходу. У цьому випадку витрати на доопрацювання технології покриває (частково або повністю) держава (знижуються ризики промислової фірми та НДІ), а інститут до того ж отримує право на частину прибутку від реалізації готової продукції (стимул до участі в консорціумі).

Організаційно-правова форма такого консорціуму може бути будь-якою. Головне, що ризики, пов'язані зі створенням інновації, різко знижуються, і проект стає комерційним:

* шанси вивести технологію на ринок - більше 50%. Це пов'язано з тим, що під час виконання замовлення на створення нового способу виробництва будуть враховані маркетингова ситуація і технічний стан промислового підприємства: нова продукція повинна задовольняти сучасним вимогам ринку, а технологія - можливостям освоєння її конкретним виробництвом;

* у консорціуму є можливість залучення сторонніх фінансових ресурсів;

* з'являється можливість об'єднання матеріальних та інтелектуальних можливостей учасників консорціуму;

* розробка здійснюється на основі інноваційного проекту, що дозволить оптимізувати витрати на НДДКР, виробництво і збут, визначити часові рамки.

Роль особистості в науці та інноваційної діяльності неможливо переоцінити. Вченого не можна змусити «зробити відкриття після обіду». Його можна тільки зацікавити і створити умови для творчості. Частіше за все, вчені просто не можуть вписатися в ринок (а прикладна наука - це реальний бізнес), оскільки їм незрозумілі нові реалії, пов'язані з пошуком замовлень і вирішенням інших господарських проблем. В інститутах повинна бути змінена структура і якість менеджменту, створені служби технологічного маркетингу. У рамках діяльності науково-виробничих консорціумів можуть бути створені реальні передумови для структурної перебудови та ідеологічної роботи наукового сектору.

Без сумніву, замовлення на НДДКР з боку промисловості, найчастіше, не носять революційного характеру. Більшість глобальних нововведень, що змінюють ринки і поведінку людей, народжуються в науковому середовищі.

Надбавши практичний досвід у взаємодії з промисловістю в рамках консорціумів, вчені отримають більше шансів знайти бізнес-партнера та ресурси для розробки оригінальних технологічних продуктів.

Є ще одна позитивна сторона в створення консорціумів наукового та промислового підприємств. У країні фактично немає прикладної науки, а відсоток виконання академічними інститутами прикладних розробок невеликий. Можна, звичайно, почати творити науку, що задовольняє приватний сектор, наново, на порожньому місці. А можна - на базі вищеназваних консорціумів.

Але як створити подібні консорціуми? Як допомогти промисловому підприємству та науковій фірмі знайти один одного, провести переговори і розробити спільний інноваційний проект? Як показує міжнародний досвід, без допомоги міжрегіональної інноваційної інфраструктури в особі мережі центрів трансферу технологій вирішити цю проблему дуже складно.

Подібна мережа вже існує - це Українська мережа трансферу технологій (UTTN), створена за технологіями Європейської релей-мережі і яка має спільні з нею формати представлення даних. Мережа розміщує в своїх публічних базах як пропозиції, так і запити на технології (далі - профілі). У мережі з'являються тільки профілі, що пройшли технологічний аудит. Мета діяльності мережі - організація максимально можливої кількості контактів між потенційними постачальниками та споживачами технологій. Трансфер технологій через мережу проходить за безпосередньої участі технологічного брокера - регіонального члена мережі. Фактично, мережа - це електронний виставковий майданчик наукоємних продуктів, де інтереси продавців і покупців представляють технологічні брокери - професійні учасники ринку трансферу технологій. Мережа допомагає продавцям і покупцям знайти один одного. Але хто платить за роботу брокерів і містить мережу в цілому? На даний момент окремі учасники мережі (наприклад, Рівненське представництво ДБУ «Північно-західний інноваційний центр інноваційного розвитку») розвивають мережу на громадських засадах - для клієнтів розміщення запитів в мережі та їх супровід безкоштовні.

У Європі проблема фінансування Релей-мережі вирішена наступним чином. Мережа - це проект ЄС, який існує з 1995 року. Контракт на виконання функцій технологічного брокера укладається на два роки. Учасники проекту відбираються на конкурсній основі. У конкурсі беруть участь регіональні інноваційні структури, здатні виконувати функції технологічного брокера. На даний момент Релей-мережа об'єднує 68 регіональних центрів. Мережа має регіональні сайти центрів і загальний сайт мережі, на якому формується база проектів. Фінансування проекту здійснюється на паритетній основі: 50% - регіон, 50% - ЄС. Критерії роботи центрів - кількість профілів в мережі і кількість двосторонніх зустрічей потенційних покупців і продавців, організованих мережею. Тобто мережа сприяє на ранніх етапах трансферу технологій, коли ще не видно комерційного результату і, отже, нема за що платити. Якщо партнери знайшли один одного і проглядаються контури майбутнього бізнесу, вони можуть відмовитися від послуг мережі і найняти інших консультантів і посередників.

На даний момент в Україні створено безліч інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів, технопарків, які створювалися як інструмент державної підтримки малого та середнього наукомісткого бізнесу за західним зразком. Але за деревами, як водиться, у нас не побачили лісу. До цих пір незрозуміло: а хто буде платити за надані послуги? Малі фірми не мають коштів, держава - сформованого механізму оплати послуг, наданих малому бізнесу з боку інноваційної інфраструктури. А співробітники інноваційних центрів не можуть жити без зарплати. Замкнене коло, яке не розірвати без створення системи грантової підтримки інноваційних центрів. Інакше центри будуть обслуговувати великий платоспроможний бізнес чи проводити час в проміжках між західними грантами, займаючись торгівлею або іншою непрофільною діяльністю.

І останнє запитання. А чи під силу Україні тримати інноваційну інфраструктуру і допомагати процесу трансферу технологій? Наша країна не перестала бути великою державою, а це означає, що вона має можливість концентрувати значні фінансові та інтелектуальні ресурси на пріоритетних напрямках розвитку держави. І якщо ми дійсно хочемо подвоїти ВВП найближчим часом, то без введення у господарський обіг результатів інтелектуальної власності не обійтися.

* - Науково-дослідницька діяльність конструкторських розробок

** - Науково-дослідний інститут