Український визвольний рух і “бандерівщина”

By Autor on 14.10.2008

«Зараз, коли відкриваються архіви і назовні виходить правда про недавні події з історії українського народу, людей, що жили на цій землі, особливо актуальною стає небезпека перекручування історії, надмірної міфологізації одних і навмисного забуття інших - «політично незручних» для нинішньої влади, історичних постатей України», - вважає народний депутат України В. Колесніченко.

«Якщо послухати сучасних українських істориків, які виконують замовлення окремих представників української влади, то може видатися, що під час Другої світової війни на території України окрім гітлерівської армії, Червоної Армії, підрозділів бандерівської ОУН і червоних партизан ніхто не воював. Проте, це зовсім не так. Протягом більш ніж двох років на Поліссі, в самому центрі сучасної України, організовано діяли озброєні сили уряду Української Народної Республіки. Ще в 1940-му році на щойно окупованій Сталіним, згідно пакту Молотова – Ріббентропа, території Західної Волині, Галичини, Холмщини і Підляшшя за завданням уряду Української Народної Республіки у вигнанні партизанським командиром Максимом Боровцем (псевдонім «Тарас Бульба») була організована підпільна військова організація для боротьби за свободу українського народу.

Під час Другої світової війни саме загони українців під командуванням цього командира («армія без держави», - за словами Тараса Бульби), якому пізніше присвоїли звання генерал-хорунжого Української Народної Республіки, успішно воювали на декілька фронтів – проти радянської влади, проти німців і проти націоналістів з бандерівської ОУН.

Саме Тарас Бульба-Боровець за наказом Президента УНР в еміграції Левицького першим організував повстанські загони під назвою УПА – Українська Повстанська Армія «Поліська Січ» ще в червні-липні 1941 року. Пізніше ця назва буде по-рейдерськи захоплена ОУНівським угрупуванням Бандери-Лебедя.

Тарас Бульба-Боровець різко засудив Акт проголошення незалежності 30 червня 1941 року, вчинений ОУН(б) в Львові під прикриттям німецьких військ. На його думку, таке «проголошення» не відображало рішення всього українського народу, і крім того цим актом анулювався і 4 універсал Центральної Ради УНР від 22 січня 1918 року, яким була проголошена Незалежність України, визнана багатьма країнами у всьому світі. Таким чином «бандерівці» фактично відмінили легітимне визнане в світі проголошення Незалежності України. «Бандерівській акт» не мав реальних шансів на втілення в життя, викликав політичну дезорієнтацію українців, звеличив фашистську державу, що дозволило трактувати Україну як сателіта Рейху».

Швидкий наступ німецьких військ протягом літа-осені 1941 року створив на Поліссі (головній зоні базування УПА «Поліська Січ») ситуацію «вакууму влади», коли фронт просунувся на тисячі кілометрів на схід, а величезні території в німецькому тилу були незайняті окупаційною адміністрацією, а – місцем гуртування залишків радянських військ та партійного активу.

На величезному трикутнику Слуцьк – Гомель – Житомир (спів ставному по розмірам з невеликою західноєвропейською державою) після боїв УПА «Поліська Січ» з радянськими військами 21 серпня 1941 року утворюється так звана «Олевська республіка». Центр цього українського державного утворення розташувався в м. Олевськ (нині райцентр Житомирської області), було створено цивільну адміністрацію, армію – УПА «Поліська Січ» чисельністю біля 10 тис. осіб, налагоджено самоуправління та забезпечено культурний та економічний розвиток територій. «Олевська республіка» припинила своє існування 15 листопада 1941 року з наступом німецької окупаційної адміністрації а УПА «Поліська Січ» перейшла до партизанських методів боротьби.

При цьому на територіях підконтрольних УПА «Поліська Січ» (а пізніше – УНРА) панувала військова дисципліна та ліберальний лад. «Там, де була наша військова адміністрація, не був не тільки розстріляний, але і навіть пограбований бандитами, жоден поляк, або єврей. Це виникало з нашого військового обов’язку захищати життя і майно всього населення даної території», - згадує Боровець в своїх мемуарах.

УПА «Поліська Січ» розпочали боротьбу з фашизмом. Серед найбільш успішних операцій проти гітлерівських військ можна виокремити захоплення 19 серпня 1941 року залізничного вузла м. Шепетівка (нині райцентр Хмельницької області).

Навесні 1943 року розпочинаються бойові дії між націоналістами і УПА «Поліська Січ» УНР. Разом з тим, навчений гірким досвідом боротьби за незалежність в 1918-1921 років, Президент УНР у вигнанні Андрій Левицький заборонив широкомасштабне пролиття української крові, і тому УПА УНР лише оборонялася від атак "бандерівців" і нацистів. В одному з боїв в полон до оунівців потрапляє дружина Бульби – чешка Анна Боровець, яку бандерівські «особісти» катували, а потім по звірячому вбили.

Влітку 1943 року, для того щоб не асоціюватися в очах мирного населення з "бандерівцями", які проводили етнічні чистки євреїв, циганів та заплямували себе кров'ю більше 100 тис. мирного польського населення знищеного в «Волинській різанині», Бульба проводить реорганізацію своїх військ, відмовляється від назви «УПА» і перейменовує свої сили на УНРА– Українську Національно-Революційну Армію.

Восени 1943 року Боровець таємно їде у Варшаву, де його заарештовує «Гестапо» і на рік садить до концтабору. «Бульбівці» поступово гинуть, або переходять під юрисдикцію «бандерівської» УПА, ведуть бої ще понад десятиліття. Максим Боровець до 1947 року живе в Західній Німеччині, потім емігрує до Канади, де і помирає навесні 1981 року не дожив кілька місяців до виходу в світ своєї книги «Армія без держави».

Сьогодні ведеться багато розмов про надання статусу «борців за незалежність України» окремим військовим формуванням. До Верховної Ради навіть внесено низку відповідні проекти законів. Особливо наполегливо це питання піднімається Президентом Ющенком. Так своїм законопроектом «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України 20 - 90-х років ХХ сторіччя» він пропонує щоб учасниками боротьби за незалежність України визнавалися особи, які брали участь в політичній, партизанській, підпільній, озброєній боротьбі у складі Української військової організації (УВО), Карпатської Січі, Організації українських націоналістів (ОУН), Українській повстанській армії (УПА), Українській головній визвольній раді (УГВР), а також особи, які надавали допомогу і сприяння діяльності відмічених організацій.

Проте в цьому переліку чомусь немає "бульбовців" – воїнів УПА "Поліської Січі" і УНРА, які не тільки боролися зі всіма ворогами України, але й не заплямували себе терором мирного населення.

Таким чином ця сторінка боротьби армії Української Народної Республіки УПА «Поліської Січі» та УНРА під командуванням Тараса Бульби (Максима Боровця) в 1941-1943 роках залишається «забутою». Фактично невідомим для українського суспільства є створення восени 1941 року на білоруському і українському Поліссі суверенного українського державного утворення «Олевськая республіка» з центром в Олевську (Житомирська область) під захистом і силами Української Повстанської армії («Поліської Січі»).

Таке штучне забуття відбувається можливо тому, що засади утворення Олевської республіки кардинально відрізнялися від «бандерівських». Як зазначає у своїх спогадах Тарас Бульба-Боровець: «Це була реальна спроба відбудови «суверенної держави, в якій «добрими патріотами могли бути не тільки одні українці, але також представники всіх інших національностей, що чесно визнавали Україну своєю батьківщиною». Основою саме цього осередку незалежності були «не партійні та класові міжусобиці, а консолідація всіх українців проти зовнішніх ворогів України. А засади демократії визнавалися, як єдино-правильні для української народної держави, яка мала базувати свою розбудову не на вузьких реакційних, однонаціональних чи однокласових доктринах…».

Тобто, очевидно, що діяльність УПА «Поліська Січ» УНР не вписується в сучасні політичні міфологеми і спроби героїзації військового формування бандерівської і мельниковської частин Організацій українських націоналістів. Зрозуміло, що вихваляння тоталітарного вождистського типу руху українських націоналістів, які в співпраці з нацистами намагалися будувати «Україну для українців» шляхом винищування на її території представників інших народів, не зіставне з УПА УНР. Адже «Поліська Січ» була заснована на позаполітичній ліберальній платформі побудови Незалежної України.

Але, наразі, перед нами в сучасності стоїть інше питання - чому ті, хто воював з українцями «Поліської Січі» за допомогою військ Рейху, стріляли українцям в спини, катували мирне населення, стають героями, а ті, хто склали свої голови за Незалежну Україну, не заплямували себе кров'ю мирних людей і братовбивчою війною – злочинно забуті українською владою? Чому зрадники і вбивці звеличилися над повстанцями вбитими ними ж? Мабуть, платформа «бандерівців» просто ближча до ідеологічного смаку сучасній українській владі, яка нагороджує колабораціоністів званнями «герой України»!?

Історію треба будувати на об'єктивних фактах, а не переписувати кожного разу на догоду новому політичному режиму. Більш того абсолютно неприпустимою є спроба героїзації фашистських колабораціоністів, їх лідерів. Жодна європейська країна з розвиненою демократією не нагороджує своїх зрадників. Більш того цивілізовані країни Європи продовжують пошук нацистських злочинців.

Історія нацистських посібників в очах їх народу закінчилася в одночасі з їх зрадою. А історія ж майже безіменних бійців Української Повстанської Армії «Поліська Січ» Української Народної Республіки під командуванням Тараса Бульби-Боровця триває до наших днів. 22 серпня 1992 року, коли третій президент УНР у вигнанні Микола Плав’юк під час урочистого засідання Верховної Ради України передавав державні символи УНР недавно вибраному першому Президентові незалежної України Леоніду Кравчуку, Президент України сказав: "Приймаючи символи УНР, ми цим підкреслюємо, що свій родовід продовжуємо від Української Народної Республіки, а до цього - від тих історичних часів, які надають силу і велич нашого народу". І з цим не можна не погодитися.

Незалежна Україна офіційно засвідчила факт, що наша держава, проголошена 24 серпня 1991 року, веде свій політичний, ідеологічний і історичний родовід саме від Української Народної Республіки, а не від націоналістичних колабораціоністів Бандери, Лебєдя, Шухевича братовбивців, катів єврейського та польського народів.

Напередодні свята Покриви, українцям потрібно нарешті відверто подивитися на свою історію без «ширми політичної доцільності» й віддати належне гідним історичним постатям, підняти з забуття невідомі сторінки. Настав час припинити прислухатися до провокаторів і подивитися в очі правді, якою б неприємною для декого вона б не була», - зазначає народний депутат В. Колесніченко.

Прес-служба народного депутата України

Колесніченка В.В.