Home   >   Статті про міста та села області   >   Великі Межирічі

Великі Межирічі

By on 05.03.2007


В історичних документах цей населений пункт вперше
згадується під 1544 роком - як власність князів Корецьких. На початку XVII
століття Корецькі навіть збудували тут замок, оточений високими земляними
валами, який, на жаль, не протримався до наших часів.

У 1650 році містечко (а тоді це справді було містечко) переходить у власність
роду Любомирських. За коронного підкоморого Домініка Єжи Любомирського в
Межирічах з'являється колегіум ордену піарів. При колегіумі в 1702 році
будується величний кам'яний храм святого Антонія. Легко сказати
"будується". Насправді спорудження такого гіганта тягнулося не один
рік - аж до 1725-го. Зводили храм під керівництвом архітектора Войцеха
Ленартовича.

Тим більш, не на пустому місці будували. Ще в XVI столітті князь Костянтин
Острозький, який правив цими землями на правах закладу (залогу?), звів тут
невеликий дерев'яний костел та назначив сюди ксьондза. Споруда, щоправда,
простояла недовго - в 1601 році згоріла. А вже за сто років тут взявся за
справу запрошений Любомирськими майстер любомльського цеху кам'янщиків та
каменетесів Ленартович. Справжній волиняк, будував він нікуди не поспішаючи,
добротно, на віки.

Відомо, що якийсь час поселення належало ще й Яблоновським, але коли то було,
даних не знайшла. Знаю лише, що саме в каштеляна Яблоновського виграв в карти
межиріцький маєток в 1773 році овруцький староста Ян Стецький, котрий зводить
на місці розвалин старого замку Любомирських розкішний палац-резиденцію.

 

Після його смерті маєток переходить у 1814 році в спадок
старшому сину Яна Юзефу, відомому меценату. Юзеф допомагав місцевим школам,
ретельно відбираючи для них вчителів (!), він же заснував перший на Волині
ботанічний сад. Мав Юзеф Стецький навіть власну капелу, яка виконувала для
нього улюблені музичні твори. Але Історія та Політика втрутились в цю феодальну
ідилію: у 1831 році, після відомого польського повстання, царський уряд
конфіскував маєток.


Тадеуш Чацький в першій половині ХІХ столітття з школи піарів утворив гімназію,
яку росіяни теж закрили в 1832-му. А нема чого!

 

У 1853 році храм після ліквідації піарського кляштора
перетворили на простий парафіяльний костел.
Роки йшли, йшли... і далі йдуть. 🙂 А костел Антонія та палац Стецьких все ще
прикрашають це чимале волинське село. В палаці, кажуть, зараз дитячий інтернат.
В костелі, кажу, зараз пустка та тиша. Кому він потрібен на православній землі?
На жаль, здається, нікому. Навіть туристами цей край не надто розбещений.

Хоча до святині варто придивитися. Це, за висловом краєзнавця Дмитра Малакова,
яскравий приклад барочної "єзуїтської архітектури". Святиня являє
собою тринавну базиліку, характерну для волинських сакральних споруд. Фасад
костелу -гімн симетрії, з акцентованим парадним входом з різьбленим порталом, з
двома вежами-близнючками (нехай навіть одна з них зараз світить непокритою
головою), що тягнуться в небо, з суворим ритмом пілястрів та горизонтальних
поясів. Нижній ярус виразно домінує, чим лише підкреслюється це тяжіння споруди
вверх.

Від споруд піарського кляштору не лишилося навіть руїн. Храм одиноко
підноситься над джунглями кущів, а ззаду його нахабно штовхають прагматичні
городи, засіяні картоплею та кабачками.

 

Путівник "Дорогами южной Ровенщины", щоправда,
стверджує, що з західної, вівтарної частини костелу збереглася двоповерхова
прибудова піарської школи, де на першому поверсі розташовувався так званий
екзаменаційний зал, а на другому - бібліотека. Я думаю, це саме та штуковина,
якою ми з Кіфою блукали 9 вересня 2005 року. Якщо спуститися з північного боку,
можна побачити величезну крипту з хрестовими склепіннями на низьких стовбах.
(Краще за все подивіться світлини Петра Власенка, бо моя на дану тематику є
лише одна. Склепіння дійсно кльові, підтверджую).


А як щодо інтер'єрів власне костелу? А ніяк. Як ми не шукали входу, не знайшли.
А от через два дні, 11 вересня, знайомий наш Андрій "Шукач" свій нік
цілком виправдав - вхід було знайдено. Саме Шукачу я завдячую кількома
світлинами зсередини храму (бо сама спромоглася аж на просунення фотоапарату в
щілину дверей і клацання таким чином).

Колись, напевно, храм вражав розкішними вівтарями та розписами, але ті часи
давно минули. Ще можна розгледіти ліпнину стін та колон, подекуди видніються
геральдичні розписи, та на прах перетворилися пишні кіоти, згоріли в селянських
грубках дерев'яні різні прикраси, невідомо де поділася паркетна підлога. Дах
потребує негайного ремонту. Грошей на це немає ні в кого. А кілька бічних
вівтарів з костелу зараз прикрашають храм Антонія в Корці.

Зовсім поруч з святинею стоїть скромна одноповерхова будівля з меморіальною
таблицею. Зміст таблиці - страшний, як і вся історія України в ХХ столітті.
"В цьому будинку в 1938-50 рр. в період існування В.Межиріцького району
репресивними органами влади (НКВС і НКВД) були закатовані межирічани та жителі
навколишніх сіл - патріоти України. Вічна слава загиблим".

 

В ті часи, коли це село було містом, тут проживала чимала єврейська громада.
Вже згаданий вище рід Стецьких уфундував в поселенні у 1713 році велику
муровану синагогу. Фото цієї споруди, зроблене в 1933 році, є в галереї поруч.
На жаль, від споруди не лишилося навіть руїн - її знищили під час Другої світової
війни. 

 

Проте при в'їзді до села з боку рівненської траси бачимо гарно впорядкований
єврейський кіркут з пам'ятною спорудою (що це? Стела? Міні-синагога? Важко
визначити) на високій горі. Надгробків лишилося зовсім мало, між ними
порпаються чиїсь кури та індички - всюди життя, проза буденності наступає
немитими курячими ніжками на поетику історії. Місце дійно романтичне: звідси
село видно як на долоні, костел проступає крізь вечірній туман примарою з
іншого життя.

 

 

 

You must be logged in to post a comment Login

Leave a Reply